спору про суб'єктивне право.

Позовна заява являє собою за чинним законодавством єдиний спосіб об'єктивізації позову. Останній може бути пізнаний тільки через прояв у відповідній заяві. Відповідність позову і позовної заяви підлягає вимогам діалектики взаємозв'язку змісту та форми. Разом з тим позовна заява має власний зміст (реквізити, установлені законом) і письмову форму[34]. Письмова форма позову дозволяє чітко фіксувати зміст заявлених вимог, їх відповідність закону,
 

час і місце пред'явлення позову, оперативно виявляти та усувати недоліки і помилки, допущені заявником. Таким чином, форма позовної заяви - одна з діючих гарантій права позивача та відповідача на судовий захист.

Згідно зі ст.119 ЦПК позовна заява повинна містити: 1) найменування суду, до якого подається заява; 2) ім'я (найменування) позивача й відповідача, а також ім'я представника позивача, якщо позовна заява подається представником, їх місце проживання або місцезнаходження, поштовий індекс, номер засобів зв'язку, якщо такий відомий; 3) зміст позовних вимог; 4) ціну позову щодо вимог майнового характеру; 5) виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; 6) зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування; 7) перелік документів, що додаються до заяви.

Позовна заява підписується позивачем або його представником із зазначенням дати її подачі (ч.З ст.119 ЦПК). У разі пред'явлення позову особами, які діють на захист прав, свобод та інтересів іншої особи, в заяві повинні бути зазначені підстави такого звернення (ч.б ст.119 ЦПК). Якщо позовна заява подається представником позивача, до позовної заяви додається довіреність чи інший документ, що підтверджує його повноваження (ч. 7 ст.119 ЦПК).

Залишення позовної заяви без руху, повернення заяви.

Так, суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 119 і 120 Цивільного процесуального кодексу України, або не сплачено судовий збір, постановляє ухвалу, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про що повідомляє позивача і надає йому строк для усунення недоліків, який не може перевищувати п'яти днів з дня отримання позивачем ухвали. Якщо позивач відповідно до ухвали суду у встановлений строк виконає вимоги, визначені статтями 119 і 120 Цивільного процесуального кодексу України, сплатить суму судового збору позовна заява вважається поданою в день первісного її подання до суду. Інакше заява вважається неподаною і повертається позивачеві.

Крім цього, заява повертається у випадках, коли:

1) позивач до відкриття провадження у справі подав заяву про повернення йому позову;

2) заяву подано недієздатною особою;

3) заяву від імені позивача подано особою, яка не має повноважень на ведення справи;

4) справа не підсудна цьому суду;

5) подана заява про розірвання шлюбу під час вагітності дружини або до досягнення дитиною одного року без дотримання вимог, встановлених Сімейним кодексом України;

6) подана заява без дотримання порядку, визначеного частиною третьою статті 118 Цивільного процесуального кодексу України

окрема, Конституцією України передбачається низка гарантій, однією із яких є право судового захисту, що передбачена статтею 55 Конституції України, згідно з якою права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Це означає, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі статтею 64 Конституції України не може бути обмежене [2]. Також зазначеною статтею кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Це означає, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства, має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи зазначених осіб чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді. Такі скарги підлягають безпосередньому розгляду в судах незалежно від того, що прийнятим раніше законом міг бути встановлений інший порядок їх розгляду (оскарження до органу, посадової особи вищого рівня по відношенню до того органу і посадової особи, що прийняли рішення, вчинили дії або допустили бездіяльність). Подання скарги до органу, посадової особи вищого рівня не перешкоджає оскарженню цих рішень, дій чи бездіяльності до суду [3].

Суд зобов’язаний поважати честь і гідність усіх учасників цивільного процесу і здійснювати правосуддя на засадах їх рівності перед законом і судом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак (статті 5 та 15 Цивільного процесуального кодексу України).

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, звертатися за захистом до суду та інших державних органів. Також кожен має право звернутися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а після використання всіх національних засобів правового захисту - за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Таким чином, статтею 55 Конституції України закріплено фундаментальний принцип судового захисту всіх порушених прав людини і громадянина. Надання громадянам права на реалізацію судового захисту їх порушених конституційних прав є невід’ємним елементом законності у державі. Можливість отримати судовий захист порушеного чи оспорюваного суб’єктивного права чи охоронюваного законом інтересу є одним з найважливіших прав особистості, що суттєво визначає її місце у суспільстві. Тому реалізація права на судовий захист має не тільки юридичне, але й суттєве соціально-політичне значення. Судовий захист надається кожному, хто має на нього право та потребує його. Будь-яка особа, що вважає своє право порушеним, має можливість звернутися за судовим захистом та доводити свою правоту.

Право, напевно, не мало б особливо важливого значення для суспільства та особи, якби не було забезпечене можливістю примусового здійснення, тобто реалізації права. Сутність судового захисту полягає в забезпеченні реальності правовідносин в суспільстві та надання їм сили державного примусу. Безпосередньо сам судовий захист являє собою компетентне і безспірне визнання законності вимоги правового характеру, як правило, за допомогою державно-владного примусу відповідних осіб до реального виконання їх юридичних обов’язків [10, С. 89-90].

Провадження по справах про встановлення фактів, які мають юридичне значення.

В ст. 256 ЦПК наведений невичерпний перелік юридичних фактів, які можуть бути встановлені в судовому порядку.

В порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо:

- згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян;

- чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення;

- заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення;

- встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право (п. 1 Постанови).

Суд розглядає справи про встановлення факту:

1) родинних відносин між фізичними особами;

2) перебування фізичної особи на утриманні;

3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню;

4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення;

5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу;

6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з ім'ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті;

7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження;

8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті;

9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

2. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

3. Справи про встановлення факту належності особі паспорта, військового квитка, квитка про членство в об'єднанні громадян, а також свідоцтв, що їх видають органи державної реєстрації актів цивільного стану, судовому розгляду в окремому провадженні не підлягають.

4. Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду.

 Як правова категорія предмет доказування визначений ст. 177 ЦПК. Їм є "всі факти, що мають значення для правильного вирішення справи".

Під зазначеними фактами і законі, факти (дії, події). З їх наявністю або відсутністю норми права пов'язують певні правові наслідки.

Предмет доказування по цивільній справі - це сукупність юридичних фактів, що відносяться до справи, встановлення яких з допомогою доказів необхідно для того, щоб дана справа могла бути правильно дозволено.

Не всі юридичні факти, що мають значення для правильного вирішення справи, що входять у предмет доказування. Згідно ст. 182 ЦПК. не підлягають доказуванню і не входять в предмет доказування дві категорії фактів - загальновідомі факти і преюдициально встановлені факти.

Загальновідомі факти - це факти, які відомі досить широкого кола осіб. у тому числі суду, що розглядає справу, сторонам та друз їм учасникам процесу.

Закон (ч. 1ст. 182 ЦПК) надає суду право визнати той чи інший факт загальновідомим. Таке право належить лише суду першої інстанції, але і судам, що розглядає справу в касаційному або наглядовому порядку.

Юридичні факти можуть мати різний масштаб популярності. Існують факти: всесвітньо відомі (наприклад, аварія на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 р.); відомі на всій території держави (наприклад, трагедія на станції метро "Немига" р. в Мінську 30 травня 1999 р.); відомі тільки на території області, району, окремого населеного пункту (наприклад, факти повені, посухи, пожежі чи якогось іншого стихійного лиха в даній місцевості).

Загальновідомі факти звільнені від доказування тому, що істинність їх очевидна. Однак якщо популярність факту носить обмежений характер, то суд у своєму рішенні повинен вказати, що цей факт у даній місцевості є загальновідомим. Така запис у судовому рішенні необхідна, так як вищестоящому суду, перевіряючому цю справу в касаційному або наглядовому порядку, цей факт може бути і не відомий, в зв'язку з чим йому не будуть зрозумілі підстави звільнення зазначеного факту від доказування.

Встановлені факти - це факти. встановлені раніше винесеним і набрав законної сили рішенням або вироком суду по іншій справі.

Відповідно до ч. II ст. 182 ЦПК факти, встановлені набрав законної сили рішенням суду по одній цивільній справі, обов'язкові для суду і не доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті самі особи або їх правонаступники. Повторне дослідження цих фактів в іншому процесі за загальним правилом повинно привести до тих же результатів. У зв'язку з цим закон забороняє юридично зацікавленим у результаті справи особам, а також їх правонаступників оскаржувати ці факти в іншому процесі. У той же час для осіб, не залучених у процес, факти, встановлені набрав іконний чинності рішенням суду, не мають преюдиціального значення. Отже, названі особи можуть спростовувати будь-які факти, встановлені судом за раніше розглянутому справі.

Диспозитивність (від піздньолатинського dispositivus — той що розпоряджається, від латів.(латинський) dispono — розташовую, владную) — принципсудочинства, згідно з яким сторони в процесі вільно розпоряджаються своїми матеріальними і процесуальними правами: представляти чи не представляти доказ, давати показання чи відмовитись від давання показань, заявляти клопотання чи ні, подавати скаргу чи не подавати тощо, включаючи право на примирення сторін у визначених законом випадках.

Змагальна форма процесу визначає покладання тягаря доказування на самі сторони і зняття із суду обов'язку по збиранню доказів. Суду цьому випадку тільки дає оцінку доказам. Судочинство має характер спору, змагання сторін перед судом у доведенні обставин, взятих за підставу їхніх вимог та заперечень. Змагальні засади процесу визначають мотивацію поводження сторін у суді, тому що результат вирішення спору залежить цілком від активності сторін. Такий спосіб організації судочинства зветься змагальними засадами чи принципом змагальності

Сутність принципу процесуальної рівноправності сторін полягає в тому, що сторони в цивільному процесі наділяються рівними (але не однаковими) процесуальними правами й обов'язками. Це забезпечує рівність можливостей для зацікавлених осіб при зверненні до суду, а також при використанні процесуальних засоби захисту своїх прав та інтересів. Закріплення цього принципу обумовлено насамперед рівноправністю суб'єктів у матеріальних (цивільних) правовідносинах, з яких виникає судовий спір.

Позивач і відповідач мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, одержувати копії рішень, ухвал і т.п., брати участь у судових засіданнях, надавати докази, заявляти клопотання і відводи, оскаржувати рішення і т.п.

Сторони наділяються не тільки рівними правами, але й рівними обов'язками: вони зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки (ст. 27 ЦПК України).

Принцип процесуальної рівноправності сторін тісно пов'язаний із принципами диспозитивності і змагальності, у поєднанні з якими і досягається дійсна рівність сторін у цивільному судочинстві. Суд зобов'язаний застосовувати всі передбачені законом засоби по забезпеченню цього принципу.

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про третейські суди» в Україні можуть утворюватися та діяти постійно діючі третейські суди та третей­ські суди для вирішення конкретного спору (суди ad hoc). Постійно ді­ючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного спору утворюються без статусу юридичної особи. Формування складу третейського суду в постійно діючому третейському суді здійснюється в порядку, встановленому регламентом третейського суду.

Виходячи з того, що підставою для передачі спору на вирішення третейського суду є третейська угода, остання може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у ви­гляді окремої письмової угоди. Якщо сторони не домовилися про інше при передачі спору до постійно діючого третейського суду, а також при вказівці у третейській угоді на конкретний постійно діючий третей­ський суд, регламент третейського суду розглядається як невід’ємна частина третейської угоди. При цьому за будь-яких обставин у разі суперечності третейської угоди регламенту третейського суду застосо­вуються положення регламенту.

Висновок експерта. Підстави для проведення експертизи. Порядок призначення і проведення експертизи.

Особливістю висновку експерта є і те, що воно дається з дотриманням встановленого законом порядку. Норми ЦПК встановлюють порядок призначення і виробництва експертизи у цивільних справах, що визначають права і обов'язки експерта, а також інших учасників процесу у зв'язку з проведенням експертизи. Закон містить певні вимоги, які пред'являються до висновку експерта.

Експертний висновок, отримане за рамками процесу, без дотримання вимог закону, не може використовуватися в цивільній справі в якості засобу доказування.

Призначення експертизи можливе на прохання юридично заінтересованих у результаті справи осіб, а також з ініціативи самого суду. У деяких випадках призначення експертизи є обов'язковим (наприклад, призначення судово-психіатричної експертизи по справі про визнання громадянина недієздатним внаслідок душевної хвороби або недоумства).

Експертиза призначається ухвалою суду, в якому повинні бути сформульовані питання, поставлені перед експертом.

Кожне юридично зацікавлена в результаті справи особа має право запропонувати експерту свої питання. Остаточно коло питань, по яких потрібно висновок експерта, встановлюється судом.

Питання, поставлені експертові, повинні бути визначеними і конкретними. Вони не повинні виходити за межі його спеціальних пізнань. Не можуть бути поставлені перед експертом питання права, вирішення яких належить до компетенції суду.

Процесуальна співучасть- це обумовлена нормами матеріального права множинність осіб на тій чи іншій стороні у цивільному процесі в силу наявності спільного права чи спільного обов'язку (ст. 32 ЦПК). Від співучасті слід відрізняти об'єднання позовів судом, за якого суб'єктивні права та обов'язки не залежать один від одного, а множинність утворюється на розсуд суду (судді) з метою процесуальної економії.

Співучасть можна класифікувати на види за двома критеріями. За формою співучасть буває: 1)активна співучасть - коли кілька співпозивачів пред'являють позов до одного відповідача; 2)пасивна співучасть - коли один позивач пред'являє позов до кількох відповідачів; 3)змішана співучасть - коли кілька співпозивачів пред'являють позов до кількох співвідповідачів.

В залежності від характеру матеріально-правових зв'язків між суб'єктами спірних правовідносин та обов'язковості участі в процесі розрізняють два види процесуальної співучасті - необхідну (обов'язкову) і факультативну (можливу).

Необхідна (обов'язкова) співучасть має місце у випадку, коли характер спірних матеріальних правовідносин не дозволяє вирішити питаннящодо прав чи обов'язків одного з учасників процесу без залучення до процесу інших суб'єктів спірних матеріальних правовідносин. Підставою даного виду співучасті є загальне право та загальний обов'язок. Наприклад, вимога про виселення з квартири не може бути вирішена без залучення всіх повнолітніх членів сім'ї.

Можлива (факультативна) співучасть не носить обов'язкового характеру, тому що характер спірних матеріальних правовідносин дозволяє розглядати справи відносно кожного із суб'єктів в окремому процесі. Підставою факультативної співучасті є однорідність вимог, взаємозв'язок підстав позовів, пред'явлення їх до того ж самого відповідача. Наприклад, в разі подання позову щодо одного з повнолітніх дітей щодо утримання недієздатних батьків суд на підставі закону може залучити як співвідповідачів інших повнолітніх дітей.

Метою процесуальної співучасті є економія часу та зусиль, як зі сторони суду, так і зі сторони осіб які беруть участь у справі, оскільки при процесуальній співучасті мінімізуються судові витрати; скорочується число судових справ; економиться час суду при перевірці та оцінці доказової бази; виключається винесення суперечливих судових рішень по одним й тим же питанням. Таким чином, процесуальна співучасть - один із проявів принципів процесуальної економії.

участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів допускається, якщо:

1) предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох позивачів або відповідачів;

2) права і обов'язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави;

3) предметом спору є однорідні права і обов'язки.

Перегляд справи за винятковими обставинами.

Провадження у зв’язку з винятковими обставинами – це сукупність процесуальних дій суду та інших учасників цивільного процесу, спрямованих на визначення наявності або відсутності передбачених законом підстав для повторного перегляду справи у порядку касаційного провадження у випадках, встановлених цивільним процесуальним законом, та усунення встановлених у зв’язку з цим порушень законності постановлених судових рішень.
   Особливості цього провадження полягає у тому, що процесуальна діяльність суду полягає у визначенні наявності підстав для перегляду справи, тобто у з’ясуванні питання, чи є певні обставини такими, які в силу цивільного процесуального закону вважаються винятковими. При цьому предметом такого перегляду можуть бути тільки ті судові рішення, які вже переглядалися порядком касаційного провадження.
   Підставами для порушення провадження у зв’язку з винятковими обставинами відповідно до ст. 354 ЦПК є виявлене після касаційного розгляду справи неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одного і того самого положення закону, а також визнання міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, судового рішення таким, що порушує міжнародні зобов'язання України. Причому слід мати на увазі, що здебільшого судові рішення не підлягають перегляду будь-якими міжнародними органами та установами, оскільки це порушувало б норми та принципи міжнародного права. Так, наприклад, при зверненні особи до Європейського Суду з прав людини, юрисдикція якого визнана на території України, останній не розглядає конкретного цивільного спору, що був предметом розгляду у національному суді. Предметом розгляду виступає рівень забезпечення державою, яка є стороною Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Рим, 4.XI.1950), її положень.
   Вказані підстави запроваджені відповідно з метою забезпечення єдності розуміння і застосування норм матеріального та/або процесуального права судами України, а також дотримання судами України норм міжнародного права, які визнаються у встановленому законом порядку складовою національного законодавства України.
   Суб’єктами права оскарження судових рішень у зв’язку з винятковими обставинами є сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, коли суд вирішив питання про їх права і обов'язки, а також прокурор, причому виходячи з аналізу ст. 46 ЦПК незалежно від того, чи брав він участь у справі.
   Формою звернення є скарга, яка повинна бути складена в письмовій формі. В скарзі повинно бути зазначено:
   - найменування суду, до якого вона подається;
   - ім'я (найменування) особи, яка подає скаргу, її місце проживання або місцезнаходження;
   - ім'я (найменування) осіб, які беруть участь у справі, їх місце проживання або місцезнаходження;
   - рішення (ухвала), що оскаржується;
   - виняткові обставини, якими обґрунтовується вимога про перегляд рішення, ухвали, дата їх відкриття або встановлення;
   - посилання на докази, що стверджують наявність виняткових обставин;
   - перелік письмових матеріалів, що додаються до скарги.
   Копії скарги та доданих до неї матеріалів відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі, а також копії судових рішень, які оскаржуються, повинні бути подані разом із скаргою. Якщо ж скарга подається представником, до неї повинна бути додана довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника, якщо в справі немає підтвердження такого повноваження.
   Також до скарги додаються докази сплати судового збору та оплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Особа звільняється від оплати цих витрат у разі подачі скарги про перегляд рішення в зв’язку із визнанням його міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, таким, що порушує міжнародні зобов'язання України (ч. 5 ст. 355 ЦПК).
   Відповідно до ст. 355 ЦПК скарга подається до Верховного Суду України у місячний строк з дня відкриття виняткових обставин за правилами подання касаційних скарг у касаційному провадженні. Днем відкриття (встановлення) таких обставин слід визнати відповідно день, коли заявник довідався або міг довідатися про неоднозначність застосування одного і того ж положення закону судами касаційної інстанції, а також день постановлення рішення міжнародною установою, якою визнано порушення Україною своїх міжнародних зобов’язань.
   Порушення провадження. Вбачається, що скарга повинна подаватися через канцелярію суду, де вона повинна бути зареєстрована, оформлена та передана в порядку черговості судді-доповідачу, який повинен вирішити питання про її прийняття.
   У разі надходження скарги, яка не відповідає вимогам щодо змісту, форми, не оплачена судовим збором чи витратами на інформаційно-технічне забезпечення, до неї застосовуються загальні правила, встановлені ст. 121 ЦПК, про що суддею-доповідачем протягом десяти днів з дня отримання скарги постановляється відповідна ухвала.
   Підготовка справи до розгляду. Після вирішення питання про прийняття скарги, вона передається суддею-доповідачем на розгляд колегії суддів для вирішення питання про її допуск до провадження у зв'язку з винятковими обставинами і витребування справи. Це питання вирішується протягом п'ятнадцяти днів з дня надходження скарги колегією суддів Верховного Суду України у складі семи суддів, у нарадчій кімнаті без виклику осіб, які беруть участь у справі. Одночасно може бути вирішене питання про поновлення строку на оскарження. У разі допущення скарги до провадження відповідно до ст. 356 ЦПК України суд своєю ухвалою може зупинити виконання відповідних судових рішень.
   Справа передається на розгляд всього складу судової палати, якщо хоча б три судді із складу суду прийшли до такого висновку.
   Про допуск скарги і витребування справи або відмову у цьому постановляється ухвала, яка надсилається до відповідного суду. Дана ухвала оскарженню не підлягає. Копія ухвали про допуск скарги і витребування справи надсилається разом з копією скарги особам, які беруть участь у справі, а у разі відмови у допуску – особі, яка подала скаргу.
   Розгляд справи. Провадження у зв'язку з винятковими обставинами загалом здійснюється за правилами, касаційного провадження, проте має свої особливості. Справа в порядку провадження у зв'язку з винятковими обставинами розглядається за загальним правилом колегією суддів судової палати у цивільних справах Верховного Суду України за наявності не менш як двох третин її чисельності. Проте якщо після касаційного розгляду справи виявлено неоднакове застосування судами касаційної інстанції одного і того самого положення закону, то відповідно до ст.ст. 18, 357 справа розглядається колегією суддів на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України за наявності не менш як двох третин чисельності кожної палати. Головує на такому спільному засіданні Голова Верховного Суду України або один з його заступників.
   Розглядаючи справу в порядку провадження у зв'язку з винятковими обставинами, Верховний Суд України має право:
   1) відхилити скаргу і залишення рішення, ухвали без змін;
   2) повністю або частково скасувати судові рішення і направити справу відповідно на новий розгляд у суд першої, апеляційної або касаційної інстанції;
   3) скасувати судове рішення і залишити в силі судове рішення, що було помилково скасовано судом апеляційної або касаційної інстанції;
   4) скасувати судові рішення і закрити провадження в справі або залишити заяву без розгляду;
   5) скасувати судові рішення і ухвалити нове рішення по суті справи або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
   У випадках, коли допущені судом першої інстанції порушення закону не були усунені судом апеляційної чи касаційної інстанції, або одночасно допущені судом першої, апеляційної і касаційної інстанцій, Верховний Суд України скасовує всі рішення та ухвали у справі.
   Ухвалені Верховним Судом України рішення або постановлені ним ухвали набирають законної сили з моменту їх проголошення і оскарженню не підлягають

Належність доказів — правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій. Визначеність обставин, що підлягають встановленню для здійснення процесуальних дій, полегшує виокремлення належних доказів. Однак і для здійснення окремих процесуальних дій можуть бути передбачені оціночні категорії. Оціночний характер доказів викликає багато труднощів у процесі доказування і часто є підставою для скасування рішень судів у апеляційному або касаційному порядку.

Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.

Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму. Допустимість доказів означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами. Допустимість доказів має загальний та спеціальний характер.

Судове дослідження доказів..

Обов'язки сторін з доказування розподіляються таким чином: позивач повинен довести факти, що свідчать про існування правовідносин, з приводу яких виник спір, і про порушення відповідачем прав і законних інтересів позивача; відповідач повинен довести ті факти, на які він посилається, обґрунтовуючи свої заперечення проти позову.

Це правило поширюється не тільки на сторони, а й на інших осіб, які беруть участь у цивільній справі і наділені правом подавати докази, зокрема третіх осіб, представників сторін і третіх осіб, органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

Подання доказів особами, які беруть участь у справі, передбачає їх передачу в розпорядження суду. Так, відповідно до ст. 131 ЦПК сторони зобов'язані подати свої докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі. Докази подаються у строк, встановлений судом, з урахуванням часу, необхідного для їх подання. У разі подання доказів з порушенням зазначених вимог, вони не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин.

Суд повинен сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснювати особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджати про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяти здійсненню їх прав у випадках, встановлених у ЦПК (ч. 4 ст. 10 ЦПК). Так, якщо у осіб, які беруть участь у справі, є труднощі у отриманні доказів, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати ці докази (ч. 1 ст. 137 ЦПК). Крім того, залучення доказів за ініціативою суду може здійснюватися шляхом надання ним судових доручень щодо збирання доказів (ст. 132 ЦПК).

Суд вирішує питання про витребування доказів та виклик свідків, про проведення експертизи, залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача, особи, яка надає правову допомогу, або про судові доручення щодо збирання доказів (п. 5 ч. 6 ст. 130 ЦПК).

Отже, роль суду в процесі доказування у цивільному судочинстві полягає в тому, що він повинен створити особам, які беруть участь у справі, необхідні та рівні процесуальні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи. Для виконання цієї ролі суд: а) роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, у тому числі з подання доказів і розподілу тягаря доказування; б) попереджає осіб, які беруть участь у справі, про можливі наслідки здійснення або нездійснення ними процесуальних дій; в) у випадках, передбачених процесуальним законом, сприяє особам, які беруть участь у справі, за їх клопотаннями у поданні доказів.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, тобто на висунутих певних теоріях, гіпотезах, зв'язках між ними тощо, які не тільки не підтверджуються жодними фактичними даними, а й потребують самостійного доказування.

ЦПК у ст. 61 визначає підстави звільнення осіб, які беруть участь у справі, від доказування обставин з метою досягнення процесуальної економії, оскільки за наявності цих підстав у суду не буде необхідності досліджувати докази для встановлення певних обставин. Положення цієї статті також спрямовані на запобігання ухваленню різних судових рішень щодо однієї й тієї самої обставини.

Підставами звільнення від доказування в судовому процесі є обставини, які не належить доказувати: а) преюдиційні обставини, тобто ті, що встановлені в судовому рішенні іншого суду, яке набрало законної сили; б) обставини, визнані судом загальновідомими; в) безспірні (визнані) обставини, тобто ті, щодо яких у осіб, які беруть участь у справі, не виникає спору.

Преюдиціальні (преюдиційні) факти — це факти, що встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, і які не підлягають повторному доказуванню. Обставини вважаються встановленими в іншому судовому рішенні, якщо про це зазначено в мотивувальній чи резолютивній частинах цього рішення. Якщо при встановленні обставин у вирішеній цивільній, господарській або адміністративній справі не брали участь певні особи, які беруть участь в цивільній справі, що розглядається судом, такі особи мають право заперечувати достовірність таких обставин.

Преюдиційність фактів заснована на юридичному механізмі набрання судовим рішенням законної сили, відповідно до якого виникає заборона оспорювати в іншому процесі встановлені у ньому рішенні факти.

Преюдиційний зв'язок рішень у цивільних, господарських або адміністративних справах пояснюється тим, що одні й ті самі факти можуть тягти різні юридичні наслідки. Наприклад, факт завдання шкоди може бути предметом доказування як у справі адміністративного судочинства, метою якої є оскарження протиправних дій органів державної влади, так і у цивільній справі, основною метою відкриття провадження у якій є відшкодування завданих потерпілому збитків.

Обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи лише за умови, що в ній беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. У випадку, якщо сторона або третя особа заперечує проти таких обставин, суд має переконатися в тому, що така сторона чи третя особа брала участь у справі, рішення у якій є преюдиційним. В разі, якщо така особа участі не брала, суд має надати їй можливість спростувати такі обставини з посиланням на докази.

Вирок суду в кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративний проступок (адміністративне правопорушення), що набрали законної сили, є обов'язковими для суду, який розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, щодо якої ухвалено вирок або постанову суду, лише з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Інші обставини, встановлені такими вироком і постановою, не є преюдиційними, а тому підлягають доказуванню у загальному порядку.

Обставини визнаються загальновідомими, якщо вони відомі суду та широкому колу осіб. Загальновідомість факту обумовлена обмеженістю у часі, просторі та за колом осіб. Обмеженість у часі пов'язана з властивостями людської пам'яті пам'ятати чи забувати певні події, їх хронологію та деталі. Обмеженість у просторі пов'язана з тим, що обставини можуть бути всесвітньо відомими та регіонально відомими. Обмеженість за колом осіб пов'язана з тим, що певні факти у сфері публічної служби можуть бути відомі сторонам процесу і суду, який володіє інформацією, заснованою на практиці розгляду певних категорій справ. Зокрема, загальновідомими обставинами є природні явища, стихійні лиха, властивості матеріалів та речовин, а також техногенні катастрофи, світові та локальні війни, вибори, референдуми тощо. Визнання факту загальновідомим здійснюється судом до винесення постанови у справі.

Крім того, особам, які беруть участь у справі, не потрібно подавати докази на підтвердження обставин, які не оспорюються (безспірні обставини). Це можливо за умов, якщо проти того, щоб не доказувати безспірну обставину, не заперечують сторони та інші особи, які беруть участь у справі. В ньому разі йдеться про те, що не підлягають доказуванню обставини, які визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Такі обставини ще називають визнаними.

Сторона може також наполягати на доказуванні певної обставини, навіть якщо не оспорює її. Суд у свою чергу також має можливість поставити під сумнів обставину, яку ніхто не оспорює, якщо є підстави вважати її недостовірною. Суд також може вимагати доказування безспірної обставини, якщо поведінка однієї з осіб, яка бере участь у справі, дає підстави сумніватися в тому, що обставину вона визнала добровільно. До безспірних обставин належать: а) обставини, що визнані в активній формі — це обставини, які повідомлені однією з сторін, яка бере участь у справі, які й інші особи, які беруть участь у справі, визнали в усній чи письмовій формі; б) обставини, що визнані в пасивній формі, — це обставини, які повідомлені однією з сторін, яка бере участь у справі, та яких жодна інша особа, яка бере участь у справі, не заперечила. При цьому визнання стор

Підстави і форми участі прокурора в цивільному процесі.

як представник в цивыльному процесы 

Форми:

Формами представництва є:

- звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і свобод іншої особи, невизначеного кола осіб, прав юридичних осіб, коли порушуються інтереси держави, або про визнання незаконними правових актів, дій чи рішень органів і посадових осіб;

- участь у розгляді судами справ;

- внесення апеляційної, касаційної скарги на судові рішення або заяви про їх перегляд за нововиявленими обставинами.

Підставою представництва у суді інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан, похилий вік або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження, а інтересів держави - наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

Суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин, які сприяють розглядові справи.

Досліджуючи суб'єктів, які сприяють здійсненню правосуддя, слід зазначити, що функції секретаря судового засідання і судового розпорядника дещо відрізняються від функцій, які виконуються іншими суб'єктами цієї групи. їх основні функції полягають у створенні і підтриманні умов необхідних для нормального розгляду і вирішення цивільних справ, які так само направленні на сприяння у здійсненні правосуддя. Тому, таких суб'єктів як секретаря судового засідання та судового розпорядника слід об'єднати у окрему підгрупу - суб'єкти, які здійснюють організаційно-технічне забезпечення процесу. Так, у межах групи "Суб'єкти, які сприяють здійсненню правосуддя" слід виділити дві підгрупи: а) суб'єкти, які сприяють розгляду і вирішенню справи (свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, особа, яка надає правову допомогу); б) суб'єкти, які здійснюють організаційно-технічне забезпечення процесу (судовий розпорядник, секретар судового засідання).

Правонаступництво в цивільному процесі. Порядок і підстави заміни неналежного відповідача.

1. Суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред'явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача.

2. Після заміни відповідача або залучення до участі у справі співвідповідача справа за клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розглядається спочатку.

Забезпечення позову. Підстави, порядок і способи забезпечення.

     Забезпечення позову - це сукупність  процесуальних  дій,  які 
гарантують  виконання  рішення  суду  в  разі задоволення позовних 
вимог. 

єдиною підставою для забезпечення позову є відповідне клопотання у 
формі  мотивованої  заяви будь-якої з осіб,  котрі беруть участь у 
справі.
     Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду 
справи після відкриття провадження у  ній  (за  винятком  випадку, 
передбаченого ч.  4 ст. 151 ЦПК ( 1618-15 ), якщо невжиття заходів 
забезпечення  може  утруднити  чи  зробити  неможливим   виконання 
рішення суду. 


Вирішуючи   питання   щодо   застосування   певного   виду 
забезпечення позову,  суди повинні виходити з того, що наведений у 
ч.  1 ст. 152 ЦПК ( 1618-15 ) перелік видів такого забезпечення не 
є вичерпним, тому за наявності відповідного клопотання можуть бути 
застосовані   й  інші  його  види,  але  з  урахуванням  обмежень, 
установлених ч.  4 зазначеної  статті.


152ст.

Порядок розгляду справи судом касаційної інстанції та його повноваження.

У касаційному порядку справа розглядається колегією у складі п'яти суддів без повідомлення осіб, які беруть участь у справі. У разі необхідності особи, які брали участь у справі, можуть бути викликані для надання пояснень у справі. 

{ Частина перша статті 333 в редакції Закону N 2875-IV від 08.09.2005 } 

2. Головуючий відкриває судове засідання і оголошує, яка справа, за чиєю скаргою та на рішення, ухвалу якого суду розглядається. 

3. Суддя-доповідач доповідає в необхідному обсязі зміст оскаржуваного рішення суду та доводи касаційної скарги. 

4. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, дають свої пояснення, першою дає пояснення сторона, яка подала касаційну скаргу. Якщо рішення оскаржили обидві сторони, першим дає пояснення позивач. Суд може обмежити тривалість пояснень, встановивши для всіх осіб, які беруть участь у справі, рівний проміжок часу, про що оголошується на початку судового засідання. 

5. У своїх поясненнях сторони та інші особи, які беруть участь у справі, можуть наводити тільки ті доводи, які стосуються підстав касаційного розгляду справи. 

6. Вислухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, суд виходить до нарадчої кімнати. 

7. У разі потреби під час розгляду справи може бути оголошено перерву або розгляд її відкладено.
Подробнее:http://kodeksy.com.ua/tsivil_nij_protsesual_nij_kodeks_ukraini/statja-333.htm

Наказне провадження.

Наказне провадження - це особливий спрощений вид цивільного судочинства, спрямований на розвантаження судів загаль­ної юрисдикції від справ, які не потребують повної та детальної процедури розгляду, на спрощений та ефективний захист безспір- них прав осіб шляхом видачі судового нака­зу, який є судовим рішенням та одночасно виконавчим документом про стягнення з боржника грошових коштів або витре­бування майна за заявою.

У частині 1 ст. 96 ЦПК України передба­чені вимоги, за якими може бути видано судовий наказ. Вони повинні бути докумен­тально підтвердженими та безспірними, тобто не може викликати сумнівів ні момент настання права вимоги, ні сума грошових коштів чи вартість майна. У наказному про­вадженні не може розглядатися спір про право. Для видачі судового наказу необхід­ною є вимога, яка Грунтується на правочині, вчиненому у письмовій формі. Підставою видачі судового наказу є заявлення вимоги про стягнення нарахованої, але не випла­ченої працівникові суми заробітної плати. Проблема невиплати заробітної плати набула значного розповсюдження, тому ця вимога є найпоширенішою.

Наступною підставою для видачі судового наказу, яка передбачена ЦПК України, є вимога про компенсацію витрат на про­ведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника. За своєю природою ця вимога є цивільно- правовою, а отже, на неї поширюється загальна позовна давність у 3 роки. Зверну­тися до суду з заявою можуть органи внутрішніх справ та інші особи, у яких виникло право вимоги.

Крім того, ст. 96 ЦК передбачено, що судовии наказ може бути видано, у разі якщо заявлено вимогу про стягнення забор­гованості за оплату житлово-комунальних послуг, телекомунікаційних послуг, послуг телебачення та радіомовлення з ураху­ванням індексу інфляції та трьох відсотків річних, нарахованих заявником на суму заборгованості; заявлено вимогу про при­судження аліментів на дитину в розмірі тридцяти відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, якщо ця вимога не пов'язана із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших зацікавлених осіб; заявлено вимогу про повернення вар­тості товару неналежної якості, якщо є рішення суду, яке набрало законної сили, про встановлення факту продажу товару неналежної якості, ухвалене на користь невизначеного кола споживачів.

Поняття та види представництва в суді. ст 38   39

Треті особи - це суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, які вступають у розпочату провадженням справу для захисту особистих суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів.

Як і сторони, треті особи заінтересовані у наслідках розгляду судом справи, оскільки між ними і сторонами існують правові відносини, на які можуть вплинути наслідки розгляду судом спірної справи між сторонами. Заінтересованість третіх осіб має матеріально-правовий і процесуально-правовий характер. Матеріально-правовий характер полягає в тому, що рішення, яке буде винесено судом по конкретному спору, може порушити матеріальні права або стати підставою для сторони вимагати відшкодування збитків від третьої особи, пред'явивши до неї позов за правом регресу. Процесуально-правова заінтересованість третіх осіб дістає вияв у їх намаганні не допустити постановления судом несприятливого для себе рішення. Тому свої дії в процесі вони спрямовують на попередження присудження судом предмета цивільного спору позивачеві або залишення його за відповідачем або ж виступають проти сторін, вимагаючи присудження предмета спору собі. Вони добиватимуться, щоб суд виніс рішення, яке відповідало б їх інтересам, обумовленим існуючими між ними і стороною правовідносинами, або ж змінило їх на свою користь.

Участь у процесі третіх осіб забезпечує найбільш повне дослідження всіх обставин, які мають значення для справи, сприяє швидкому та ефективному розгляду та вирішенню спору, дозволяє належно визначити права та обов'язки інших учасників процесу та захистити їх інтереси у процесі розгляду справи, ухвалити законне та обгрунтоване рішення. Разом з тим, унеможливлюється ухвалення протилежних рішень щодо одного і того самого предмета спору1.

Третіми особами, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, є учасники процесу, які вступають у розпочатий процес між сторонами для захисту своїх прав, свобод та інтересів, оскільки рішення суду у справі може вплинути на права чи обов'язки стосовно однієї зі сторін.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, належать до складу осіб, які беруть участь у справах позовного провадження, (ст. 26 ЦПК).

Згідно зі ст. 35 ЦПК, треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до ухвалення судом рішення, якщо рішення у справі може вплинути на їхні права чи обов'язки щодо однієї зі сторін.

Участь третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, забезпечує виконання цілого ряду завдань: захист матеріально-правових інтересів осіб, які беруть участь у процесі як третя особа; сприяння в захисті прав та інтересів сторін; повному і всебічному з'ясуванню обставин справи; ухвалення законного та обґрунтованого рішення.

Особливістю участі третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, є те, що вони захищають свої інтереси, оскільки рішення суду може вплинути на їхні права та обов'язки стосовно однієї зі сторін. Юридична заінтересованість третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, зумовлюється можливістю пред'явлення до них регресних вимог (наприклад, боржник, який виконав повністю солідарний обов'язок, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників (ст. 544 ЦК); відшкодування шкоди, завданої іншою особою, дає право зворотної вимоги (регресу) до винної особи (ст. 569 ЦК). Рішення суду між сторонами для третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, буде мати преюдиціальне значення. За регресним позовом не можуть оспорюватися факти та правовідносини, встановлені рішенням суду за участі третьої особи. Через регресне зобов'язання третя особа вступає або притягається до участі в справі між сторонами, щоб своєю участю запобігти можливості настання в майбутньому несприятливих наслідків у формі пред'явлення до неї регресного позову. Тобто, беручи участь у справі, третя особа, захищаючи власні інтереси, буде свою процесуальну діяльність здійснювати таким чином, щоб вплинути на кінцевий результат розгляду справи між сторонами з метою недопущення ухвалення судом несприятливого для себе рішення (не допустити задоволення позову в разі, якщо бере участь на стороні позивача). Третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору захищаючи власні інтереси, буде допомагати у захисті інтересів тієї сторони на боці якої вона бере участь. У цьому випадку їх об'єднує спільна мета - виграти справу.

Іншою формою юридичної заінтересованості третьої особи без самостійних вимог є необхідність захистити від можливості порушення, обмеження існуючого в них права, або можливості покладання на них додаткових обов'язків. Щоб захиститися від майбутнього погіршення свого правого становища у відносинах з однією зі сторін, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, бере участь у процесі з метою захисту інших інтересів, а не лише пов'язаних із можливістю пред'явлення регресного позову.

Неодмінною й завершальною процесуальною дією суду на стадії судового розгляду є проголошення рішення суду (ст. 218 ЦПК України). Рішення суду (або його вступна та резолютивна частина) проголошується негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно, крім випадків проведення закритого судового розгляду цивільної справи. При цьому головуючий обов'язково повинен роз'яснити зміст цього рішення, порядок та строки його оскарження. Якщо проголошено лише вступну та резолютивну частину рішення, то додатково має бути повідомлено, коли особи, які беруть участь у справі, будуть мати можливість ознайомитися з повним текстом.

Система принципів цивільного процесуального права.

Здійснення правосуддя виключно судами. Цей принцип регламентовано частиною І ст. 124, ст. 126 Конституції України, ст. 5 Закону України "Про судоустрій та статус суддів". Колегіальність та одноособовість розгляду цивільних справ визначено Конституцією України (ч. 2 ст. 129, ч. 4 ст. 124), ЦПК (ст. 18, ст. 234), ст. 15 Закону України "Про судоустрій та статус суддів". Незалежність суддів при здійсненні правосуддя передбачено Конституцією України (ч. 1 ст. 129, ч. 1 ст. 126), ст. 6 Закону України "Про судоустрій та статус судців": Законодавством встановлена відповідальність за недотримання положень цього принципу (ст. 185-3 КпАП, ст. 376, 377, 378, 379 КК). Законність передбачено Конституцією України (п. 1 ч. 3 ст. 129) і ЦПК (ст. 8). Сутність цього принципу полягає у тому, що судді розглядають і вирішують справи на підставі точного виконання ними матеріального і процесуального законодавства. Здійснення правосуддя на засадах поваги до честі і гідності, рівності перед законом і судомвизначено Конституцією України (п. 2 ч. 3 ст. 129) та ЦПК (ст. 5, ст. 27, ст. 31), ст. 11 Закону України "Про судоустрій та статус суддів". Гласність та відкритість судового розгляду регламентовано Конституцією України (п. 7 ч. 3 ст. 129), ЦПК (ч. 8 ст. 6), ст. 9 Закону України "Про судоустрій та статус суддів". Мова, якою здійснюється цивільне судочинство, - державна тобто українська (ст. 1, ч. 3 ст. 127 Конституції України, ст. 7 ЦПК, ст. 12 Закону України "Про судоустрій та статус суддів". Змагальність сторін визначено ст. 10 ЦПК. Суть цього принципу полягає у тому, що судовий розгляд відбувається у формі змагання між сторонами, в основу якого покладено протилежність матеріально-правових інтересів. Забезпечення апеляційного і касаційного оскарження судових рішень передбачено Конституцією України (п. 8 ч. 3 ст. 129, ч. 5 ст. 124), ЦПК (ст. 13, ст. 14, п. 5 ч. 2 ст. 295). Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності (ч. 1 ст. 185-6 КпАП України, ст. 382 КК). Диспозитивність цивільного судочинства - сторони можуть вільно розпоряджатися своїми матеріальними та процесуальними правами, не порушуючи тим самим чинного законодавства, прав та свобод інших осіб(ст. 174, 175 ЦПК). Безпосередність судового розгляду визначено ст. 159 ЦПК, ст. 132 ЦПК. Також у судах діє автоматизована система документообігу суду, яка забезпечує об'єктивний та неупереджений розподіл справ між суддями; надання фізичним та юридичним особам інформації про стан розгляду справ, в яких вони є учасниками процесу; централізоване зберігання текстів судових рішень та інших процесуальних документів; підготовку статистичних даних тощо. Справи у такому документообігу розподіляються за принципом черговості