понедельник, 19 сентября 2016 г.

спору про суб'єктивне право.
Позовна заява являє собою за чинним законодавством єдиний спосіб об'єктивізації позову. Останній може бути пізнаний тільки через прояв у відповідній заяві. Відповідність позову і позовної заяви підлягає вимогам діалектики взаємозв'язку змісту та форми. Разом з тим позовна заява має власний зміст (реквізити, установлені законом) і письмову форму[34]. Письмова форма позову дозволяє чітко фіксувати зміст заявлених вимог, їх відповідність закону,
 


час і місце пред'явлення позову, оперативно виявляти та усувати недоліки і помилки, допущені заявником. Таким чином, форма позовної заяви - одна з діючих гарантій права позивача та відповідача на судовий захист.
Згідно зі ст.119 ЦПК позовна заява повинна містити: 1) найменування суду, до якого подається заява; 2) ім'я (найменування) позивача й відповідача, а також ім'я представника позивача, якщо позовна заява подається представником, їх місце проживання або місцезнаходження, поштовий індекс, номер засобів зв'язку, якщо такий відомий; 3) зміст позовних вимог; 4) ціну позову щодо вимог майнового характеру; 5) виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; 6) зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування; 7) перелік документів, що додаються до заяви.
Позовна заява підписується позивачем або його представником із зазначенням дати її подачі (ч.З ст.119 ЦПК). У разі пред'явлення позову особами, які діють на захист прав, свобод та інтересів іншої особи, в заяві повинні бути зазначені підстави такого звернення (ч.б ст.119 ЦПК). Якщо позовна заява подається представником позивача, до позовної заяви додається довіреність чи інший документ, що підтверджує його повноваження (ч. 7 ст.119 ЦПК).
Залишення позовної заяви без руху, повернення заяви.
Так, суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 119 і 120 Цивільного процесуального кодексу України, або не сплачено судовий збір, постановляє ухвалу, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про що повідомляє позивача і надає йому строк для усунення недоліків, який не може перевищувати п'яти днів з дня отримання позивачем ухвали. Якщо позивач відповідно до ухвали суду у встановлений строк виконає вимоги, визначені статтями 119 і 120 Цивільного процесуального кодексу України, сплатить суму судового збору позовна заява вважається поданою в день первісного її подання до суду. Інакше заява вважається неподаною і повертається позивачеві.

Крім цього, заява повертається у випадках, коли:
1) позивач до відкриття провадження у справі подав заяву про повернення йому позову;
2) заяву подано недієздатною особою;
3) заяву від імені позивача подано особою, яка не має повноважень на ведення справи;
4) справа не підсудна цьому суду;
5) подана заява про розірвання шлюбу під час вагітності дружини або до досягнення дитиною одного року без дотримання вимог, встановлених Сімейним кодексом України;
6) подана заява без дотримання порядку, визначеного частиною третьою статті 118 Цивільного процесуального кодексу України
окрема, Конституцією України передбачається низка гарантій, однією із яких є право судового захисту, що передбачена статтею 55 Конституції України, згідно з якою права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Це означає, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі статтею 64 Конституції України не може бути обмежене [2]. Також зазначеною статтею кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Це означає, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства, має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи зазначених осіб чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді. Такі скарги підлягають безпосередньому розгляду в судах незалежно від того, що прийнятим раніше законом міг бути встановлений інший порядок їх розгляду (оскарження до органу, посадової особи вищого рівня по відношенню до того органу і посадової особи, що прийняли рішення, вчинили дії або допустили бездіяльність). Подання скарги до органу, посадової особи вищого рівня не перешкоджає оскарженню цих рішень, дій чи бездіяльності до суду [3].
Суд зобов’язаний поважати честь і гідність усіх учасників цивільного процесу і здійснювати правосуддя на засадах їх рівності перед законом і судом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак (статті 5 та 15 Цивільного процесуального кодексу України).
Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, звертатися за захистом до суду та інших державних органів. Також кожен має право звернутися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а після використання всіх національних засобів правового захисту - за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
Таким чином, статтею 55 Конституції України закріплено фундаментальний принцип судового захисту всіх порушених прав людини і громадянина. Надання громадянам права на реалізацію судового захисту їх порушених конституційних прав є невід’ємним елементом законності у державі. Можливість отримати судовий захист порушеного чи оспорюваного суб’єктивного права чи охоронюваного законом інтересу є одним з найважливіших прав особистості, що суттєво визначає її місце у суспільстві. Тому реалізація права на судовий захист має не тільки юридичне, але й суттєве соціально-політичне значення. Судовий захист надається кожному, хто має на нього право та потребує його. Будь-яка особа, що вважає своє право порушеним, має можливість звернутися за судовим захистом та доводити свою правоту.
Право, напевно, не мало б особливо важливого значення для суспільства та особи, якби не було забезпечене можливістю примусового здійснення, тобто реалізації права. Сутність судового захисту полягає в забезпеченні реальності правовідносин в суспільстві та надання їм сили державного примусу. Безпосередньо сам судовий захист являє собою компетентне і безспірне визнання законності вимоги правового характеру, як правило, за допомогою державно-владного примусу відповідних осіб до реального виконання їх юридичних обов’язків [10, С. 89-90].
Провадження по справах про встановлення фактів, які мають юридичне значення.
В ст. 256 ЦПК наведений невичерпний перелік юридичних фактів, які можуть бути встановлені в судовому порядку.
В порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо:
- згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян;
- чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення;
- заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення;

- встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право (п. 1 Постанови).

Суд розглядає справи про встановлення факту:
1) родинних відносин між фізичними особами;
2) перебування фізичної особи на утриманні;
3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню;
4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення;
5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу;
6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з ім'ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті;
7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження;
8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті;
9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.
2. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
3. Справи про встановлення факту належності особі паспорта, військового квитка, квитка про членство в об'єднанні громадян, а також свідоцтв, що їх видають органи державної реєстрації актів цивільного стану, судовому розгляду в окремому провадженні не підлягають.

4. Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду.

воскресенье, 18 сентября 2016 г.

 Як правова категорія предмет доказування визначений ст. 177 ЦПК. Їм є "всі факти, що мають значення для правильного вирішення справи".
Під зазначеними фактами і законі, факти (дії, події). З їх наявністю або відсутністю норми права пов'язують певні правові наслідки.
Предмет доказування по цивільній справі - це сукупність юридичних фактів, що відносяться до справи, встановлення яких з допомогою доказів необхідно для того, щоб дана справа могла бути правильно дозволено.

Не всі юридичні факти, що мають значення для правильного вирішення справи, що входять у предмет доказування. Згідно ст. 182 ЦПК. не підлягають доказуванню і не входять в предмет доказування дві категорії фактів - загальновідомі факти і преюдициально встановлені факти.
Загальновідомі факти - це факти, які відомі досить широкого кола осіб. у тому числі суду, що розглядає справу, сторонам та друз їм учасникам процесу.
Закон (ч. 1ст. 182 ЦПК) надає суду право визнати той чи інший факт загальновідомим. Таке право належить лише суду першої інстанції, але і судам, що розглядає справу в касаційному або наглядовому порядку.
Юридичні факти можуть мати різний масштаб популярності. Існують факти: всесвітньо відомі (наприклад, аварія на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 р.); відомі на всій території держави (наприклад, трагедія на станції метро "Немига" р. в Мінську 30 травня 1999 р.); відомі тільки на території області, району, окремого населеного пункту (наприклад, факти повені, посухи, пожежі чи якогось іншого стихійного лиха в даній місцевості).
Загальновідомі факти звільнені від доказування тому, що істинність їх очевидна. Однак якщо популярність факту носить обмежений характер, то суд у своєму рішенні повинен вказати, що цей факт у даній місцевості є загальновідомим. Така запис у судовому рішенні необхідна, так як вищестоящому суду, перевіряючому цю справу в касаційному або наглядовому порядку, цей факт може бути і не відомий, в зв'язку з чим йому не будуть зрозумілі підстави звільнення зазначеного факту від доказування.
Встановлені факти - це факти. встановлені раніше винесеним і набрав законної сили рішенням або вироком суду по іншій справі.
Відповідно до ч. II ст. 182 ЦПК факти, встановлені набрав законної сили рішенням суду по одній цивільній справі, обов'язкові для суду і не доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті самі особи або їх правонаступники. Повторне дослідження цих фактів в іншому процесі за загальним правилом повинно привести до тих же результатів. У зв'язку з цим закон забороняє юридично зацікавленим у результаті справи особам, а також їх правонаступників оскаржувати ці факти в іншому процесі. У той же час для осіб, не залучених у процес, факти, встановлені набрав іконний чинності рішенням суду, не мають преюдиціального значення. Отже, названі особи можуть спростовувати будь-які факти, встановлені судом за раніше розглянутому справі.

Диспозитивність (від піздньолатинського dispositivus — той що розпоряджається, від латів.(латинський) dispono — розташовую, владную) — принципсудочинства, згідно з яким сторони в процесі вільно розпоряджаються своїми матеріальними і процесуальними правами: представляти чи не представляти доказ, давати показання чи відмовитись від давання показань, заявляти клопотання чи ні, подавати скаргу чи не подавати тощо, включаючи право на примирення сторін у визначених законом випадках.

Змагальна форма процесу визначає покладання тягаря доказування на самі сторони і зняття із суду обов'язку по збиранню доказів. Суду цьому випадку тільки дає оцінку доказам. Судочинство має характер спору, змагання сторін перед судом у доведенні обставин, взятих за підставу їхніх вимог та заперечень. Змагальні засади процесу визначають мотивацію поводження сторін у суді, тому що результат вирішення спору залежить цілком від активності сторін. Такий спосіб організації судочинства зветься змагальними засадами чи принципом змагальності

Сутність принципу процесуальної рівноправності сторін полягає в тому, що сторони в цивільному процесі наділяються рівними (але не однаковими) процесуальними правами й обов'язками. Це забезпечує рівність можливостей для зацікавлених осіб при зверненні до суду, а також при використанні процесуальних засоби захисту своїх прав та інтересів. Закріплення цього принципу обумовлено насамперед рівноправністю суб'єктів у матеріальних (цивільних) правовідносинах, з яких виникає судовий спір.
Позивач і відповідач мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, одержувати копії рішень, ухвал і т.п., брати участь у судових засіданнях, надавати докази, заявляти клопотання і відводи, оскаржувати рішення і т.п.
Сторони наділяються не тільки рівними правами, але й рівними обов'язками: вони зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки (ст. 27 ЦПК України).
Принцип процесуальної рівноправності сторін тісно пов'язаний із принципами диспозитивності і змагальності, у поєднанні з якими і досягається дійсна рівність сторін у цивільному судочинстві. Суд зобов'язаний застосовувати всі передбачені законом засоби по забезпеченню цього принципу.
Відповідно до ст. 7 Закону України «Про третейські суди» в Україні можуть утворюватися та діяти постійно діючі третейські суди та третей­ські суди для вирішення конкретного спору (суди ad hoc). Постійно ді­ючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного спору утворюються без статусу юридичної особи. Формування складу третейського суду в постійно діючому третейському суді здійснюється в порядку, встановленому регламентом третейського суду.

Виходячи з того, що підставою для передачі спору на вирішення третейського суду є третейська угода, остання може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у ви­гляді окремої письмової угоди. Якщо сторони не домовилися про інше при передачі спору до постійно діючого третейського суду, а також при вказівці у третейській угоді на конкретний постійно діючий третей­ський суд, регламент третейського суду розглядається як невід’ємна частина третейської угоди. При цьому за будь-яких обставин у разі суперечності третейської угоди регламенту третейського суду застосо­вуються положення регламенту.